Автор у поемі "Гайдамаки" описує повстання 1768 року, що охопило всю Україну. У гайдамацькому русі брали участь переважно селяни, яким набридло коритися пригноблювачам. До селян приєдналися і козаки. Основним, таким чином, у творі є образ народу, про що свідчить і назва — "Гайдамаки", а не, скажімо, "Гонта та Залізняк" чи "Ярема".
Народ у творі зображений як велика сила, що може знести все на своєму шляху. Головною умовою для цього є тільки об'єднання спільних зусиль та, звичайно, наявність добрих ватажків, що спрямували б цю силу у потрібний бік. Гайдамаки різали у містах усіх шляхтичів, що потрапляли їм до рук. Вони не жаліли ні жінок, ні дітей. Шевченко зображує повстання, з одного боку, як пекло, з другого — як бенкет, гуляння. Описи того, як "гуляли" гайдамаки, є страшними:
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Яскравим представником народу у цій лютій боротьбі є Ярема. Спочатку його зображено як слугу у жида, що слухняно кориться усім наказам, спокійно вислуховує лайки. Але як тільки він почув про повстання, то одразу до нього приєднався, навіть кинувши кохану Оксану. Ярема був одним із найлютіших з гайдамаків, бо, крім власних образ, він ніс у серці і ненависть до ляхів за Оксану і її батька. Отже, кожний з учасників гайдамацького руху мав власну кривду, яка додавала йому сили і бажання помститися.
Представником народу є кобзар Волох, що постійно супроводжує гайдамаків, і хоч безпосередню участь у різанині не бере, але підтримує завзяття селян та козаків своїми піснями. У поемі показано, який вплив мала пісня на українців. Незважаючи на заборону старшини, гайдамаки просять Волоха заспівати що-небудь і слова його пісні сприймають як щиру правду, бо вони знаходять відгук у їх серці. "Оце-то так! — говорить запорожець після чергової пісні. — Вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда".
Гайдамацький рух захопив усю Україну. Навіть жінки йдуть воювати з рогачами. Мале хлопченя, якого зустрів загін Залізняка, виявляється гайдамаком. Він зізнається у тому, що і він, і батько били ляхів свяченим ножем. "А мати нездужа, а то й вона б".
Жахливою є ця різанина, але, мабуть, добре впеклася шляхта селянам, що вони так жорстоко її карають, замість того, щоб "жити б та брататься":
В сльозах росли, та й виросли
Замучені руки,
Розв'язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Шевченко у передмові висловлює своє ставлення до гайдамаччини: "Слава богу, що минуло". Водночас він і виправдовує народ: йому набридло коритися знущанням шляхти. Але не дай Боже, щоб усе це повторилося — ніби хоче сказати Шевченко.
|